27 листопада
155 років від дня народження
Ольги Юліанівни Кобилянської (1863-1942),
українського прозаїка
"Піди між люди, моє гарне, ніжне дитя, помір свої сили... І ти віднайдеш себе. Віднайдеш і зміркуєш, якою повинна бути... А народ шануй! Гляди-бо! Коли йдеш у ліс, ти не застанеш тут такого ладу, як в гарно виплеканім саді та зате стрінеш ти в лісі таку силу й потуги, стільки несвідомої поезії і краси з першої руки, про яку в гарно виплеканім саді іноді й не снять, а тобі іноді з подиву серце замовкне... Це наш народ, моя доню!..
Народ шануй!"Ольга Кобилянська
Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в маленькому містечку Гура-Гумора, яке зараз знаходиться на території Румунії, в сім'ї службовця. Дівчина була четвертою дитиною в сім'ї, після неї народилися ще два брати і сестра. Звичайно, така багатодітна сім'я вимагала коштів і батькові доводилося працювати, надриваючись. Через це Юліан Кобилянський був досить строгим і навіть жорстоким у стосунках з рідними.
Ольга закінчила чотири класи початкової школи, в якій навчання велося виключно німецькою мовою.
Щоб дитина володіла й рідною, батько найняв приватну вчительку Працюркевич, яка за шість місяців навчила уже дівчину-юнку "писати, читати, граматики небагато". У сім'ї підростали Ольжині брати, і старий Кобилянський вважав, що саме їм варто давати освіту, дівчата є все одно повиходять заміж і з науки жити не будуть.
Леся Українка називала її "святою Анною". Ольга любила неньку великою вдячною любов'ю: "Та глибока тиха мислителька з небагатьма словами на чистих своїх устах". Знайшла дочка і в суворому батькові добру рису, акцентувала, що глибокий слід у дитячих душах залишила "любов батька до рідного слова, до свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, що все-таки шанували в хаті".
Великий вплив мав на Оленку старший брат Юліан, подарунок якого - книгу "Малый сборник песній для спиволюбивых русинов" - письменниця зберегла до смерті.
Брати допомагали Ользі познайомитися з художньою літературою слов'янського походження і з творами
Першим прозовим твором О. Кобилянської була повість "Гортензія" (1880 р.). Згодом з'явилися "Доля чи недоля", "Привид", "Вона вийшла заміж". Кожен з наступних творів виявлявся кращим і правдивішим від попереднього. Всі вони, до речі, писалися німецькою мовою.
До думки писати рідною Кобилянська прийшла дещо пізніше під впливом С. Окуневської, Н. Кобринської та Е. Озаркевича.
У 1890 році в Львові Ольга Кобилянська познайомилася з М. Павликом та І. Франком. Їхні поради допомогли обдарованій дівчині відшліфувати написане. Повість "Вона вийшла заміж" зазнала суттєвих змін, письменниця дала їй нову назву - "Людина", і в 1894 році цей твір надрукував журнал "Зоря".
1892 рік став роком переїзду сім'ї Кобилянських у Чернівці. Це досить велике місто мало значну кількість осередків освіти і культури, адже в той час у місті вже був університет, Народний дім, велика бібліотека. Таке середовище позитивно вплинуло на письменницю.
Ольгу хвилювала модна на той час тема емансипації жінки. У 1895 році вона закінчила задуману ще в 1888 році повість "Царівна", а дев'яності роки стали урожайні на новелістику. У всіх цих творах - "У св. Івана", "Банк рустикальний", "Битва", "Мужик", "Мати Божа", "Там звідки пробивались" - письменниця порушувала проблему жінки. Але проблеми емансипації блідли перед жорсткою життєвою правдою селянського життя. Саме до них зверталася все частіше й частіше Ольга Кобилянська, даючи Україні прекрасні твори.
У цей час Ольга здружилася з Василем Стефаником, високо цінувала його творчість. Було між талановитими людьми і кохання. У 1901 році, поховавши С. Мержинського, підлікуватися й заспокоїтися на лоні гірської природи приїжджала Леся Українка, гостювала в Кобилянських, називала Ольгу "жрицею краси і чистоти". Напівжартома, з великою приязню, подруги охрестили одна одну "Хтось чорненький" і "Хтось біленький". Епістолярна спадщина письменниці вражає ліризмом, дружелюбністю, вболіванням за долю подруги. Ось, наприклад, уривок з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 26 лютого 1902 року, написаний в Сан-Ремо: "Мій любий чорненький хтось! Вчора хтось білий отримав від татарчатка і п. Могильницької картки, що у когось родичі хорі і що хтось все збирається до когось писати, та ніяк не може зібратись; отже, хтось саме замінявся сьогодні писати до когось сам, а тут принесли листа від когось чорненького!..
Нехай хтось скаже святій Анні, що хтось її хорошенько і ніжненько просить не хорувати і не тупати дуже і не шпортатись, аби не томитись. Високо поважному таткові мій привіт і бажання здоров'я. Также і браттям привіт. Сестриці, і чорненькому, і Могильницькій посилаю картки на чиєсь ім'я, а хтось буде ласкав передати. Хтось."
У 1899 році у Львові вийшла перша збірка О.Кобилянської "Покора", яка засвідчила про прихід в українську літературу чудового прозаїка.
У 1901 році за гарячими слідами трагедії в сім'ї Жижіянів Ольга написала повість "Земля". Це мала бути перша частина дилогії, але, на жаль, другу письменниця не закінчила, написала лише кілька чорнових уривків.
Письменниця переклала німецькою мовою твори Марка Вовчка, Леся Мартовича, Наталі Кобринської.
Про свій внесок в літературу Ольга судила дуже скупо:"Одна праця, одне перо, а власне моє "я" зробило мене тим, чим я є - робітницею свого народу".
1903 рік виявився для Ольга Кобилянської дуже тяжким: її розбив параліч. Але хвора письменниця не
Успіх приносив окрилення. Письменниця натхненно взялася до робити над чудовою повістю "В неділю рано зілля копала". Писала її довго, відшліфовуючи кожне слово, й опублікувала аж у 1909 році в "Літературно-науковому віснику". Леся Українка дуже хотіла переробити цю повість у сценічний твір, зверталася до М. Лисенка, щоб написав музику, але задум так і залишився задумом. То вже значно пізніше за мотивами цієї повісті було поставлено вистави Чернівецьким театром імені Ольги Кобилянської та Московським циганським театром "Ромен" (спектакль називався "Девушка счастье искала").
У роки першої світової війни письменниця створила глибоко реалістичні твори про страждання народу. Новели "Юда" та "Лист засудженого вояка до своєї жінки" є антивоєнними, їхній художній рівень не поступається європейському стандартові.
У новелі "Юда" центральним героєм показаний старий верховинець. Під його опікою хвора жінка і молода невістка, яка ось-ось має розродитися, а всі думки крутяться навколо сина, який десь воює.
Повертаючись з торговиці, газда несподівано зустрічається з російськими солдатами. Офіцер, застосовуючи катування, допитує старого, де знаходиться австрійське військо. Не витримавши мук, верховинець веде москалів на те місце, де вранці бачив жовнірів, і стає свідком кровопролиття.
Старого батька не тішать гроші, його мучить сумління, і він повертається, щоб поховати вбитих. Який жах! Серед мертвих його син. Батько проклинає себе, а в цей час насувається нове лихо. Австрійський жандарм-вахмайстер застає його коло свіжовикопаної могили, дізнається правду і заарештовує.
Селянин молить відпустити його глянути на могилу востаннє і покінчує життя самогубством. Жандарм, стривожившись довгою відсутністю старого, приходить на прокляте місце і бачить картину, в якій і любов батька до власного сина (його свіжу яму прикрив кожухом), і жах становища зрадника: "Тут найшов дві могили. На одній з них, що стояла під охороною шляхетної смереки, лежав баранячий кожух і шапка, і в одній перистій кишені великий кусень камінної солі, а побіч російські гроші. Сам чоловік був мертвий. Довгий барвний вовняний пояс і галузка шляхетної смереки зіслужили йому останню службу".
А в "Листі засудженого на смерть вояка до своєї жінки" батько семи дітей, котрі "ще такі дрібні, як цятки", волею випадку опинився на зайнятій ворогом території, за що свої ж звинуватили його у зраді.
Вчорашній селянин не може оборонити себе від трибуналу, навіть пояснити, як все сталося, бо судочинство ведеться чужою мовою, якої він не розуміє, а судді не розуміють його.
Останні слова листа Василя до жінки викликають співпереживання і співчуття до мужнього і доброго, але беззахисного у воєнній бойні чоловіка: "Марійко, не плач! Диви-бо, не думай за мене. Думай за ту землю, котру тобі лишаю. За той зелений клаптик, через котрий журчить потік; де росте та розлога верба, що з неї ми кожного року перед Великоднем рвали шутку та й несли святити до церкви.
Пам'ятай за нашу корову, що всіх у хаті годує, що за мною так рикала, як я, відходячи, послідній раз кинув їй сіна в жоліб. Дбай, щоб вона ніколи не була голодна. Пам'ятай за діти, котрі тобі лишаю. Не забувай старого батька, котрий тратить сина. Аж коли я з ним прощавсь, то завважив, що він стояв майже білий, а його крижі угнулися. Я не питаюся, що тепер з нього зробилося. Шануйте його. Не згуби розуму, як не один вояк на війні. Не згуби його, моя жінко!" За своєю силою даний твір не поступається "Вогню" А. Барбюса.
Зверталася О. Кобилянська і до теми стрілецтва. У новелі "Зійшов з розуму" умираючий стрілець просить санітарів, щоб забрали його на віз, де вже повно тяжкопоранених: "Беріть з собою, в мене сліпець батько... змилуйтесь, інакше кинуть у яму з другими... скоро, - благав розпачливо... - Живих забрали, мене оставили... видно, мені... - тут перервав і його голова похилилася безвладно набік, - нема порятунку". Але закони війни жорстокі: кому нема шансу вижити, того санітари навіть не підбирають. Перейнявшись розпачем того, що свої своєму не хочуть допомогти, хлопець звертається до України, стріляючись, але примітивний візник-санітар нічого не розуміє з його слів і констатує, що вмираючий зійшов з розуму.
У часи окупації Буковини боярсько-румунськими військами Ольга Кобилянська пережила нові удари долі: у 1922 році закрили кафедру української мови в Чернівецькому університеті, почалася румунізація шкіл. Жилося письменниці тоді тяжко і убого.
У 1923 році Ольга Юліанівна написала повість "Вовчиха". Жанр цього твору сама авторка визначила як оповідання, але ж і "Землю" та "В неділю рано зілля копала" вона теж називала оповіданнями, хоча всі ці твори мають виразні ознаки повістей! Проблематика твору близька до шедеврів світової літератури - творів "Гобсек", "Леді Макбет Мценського повіту", "Пани Головльови".
Скупа, підла, сварлива і егоїстична Зоя Вергер (в одруженні - Жмут) перетворює життя своїх рідних у пекло. У дітях і чоловікові, які працювали від зорі до зорі, вона вбачала своїх найгірших ворогів і шкодувала спільно зароблених грошей не тільки для них, а й для себе, носила зароблене до міста і клала на ощадну книжку, щоб забезпечити собі старість. Зоя мало не збожеволіла, коли син вирішив одружитися й відділитися. У роки війни жінка кидає напризволяще хворого чоловіка, не переймається смертю одного сина, а на другого, який тільки що повернувся з фронту, подає в суд, звинувачуючи в злодійстві.
Але найбільше поламала мати життя найтихішій і найпрацьовитішій дочці Сандрі. Коли помер батько, Зоя не дала знати дівчині про похорон, щоб та не відривалася на день-другий від роботи, а на старості літ перетворила самотню, посивілу в дівках дочку в вигідну й покірливу рабиню. Сандра показана доброю і ліричною, безкорисливою особистістю, яка навіть в нестерпних умовах не втратила гуманності. Вона намагається допомогти подрузі-покритці, їй звіряється у найпотаємнішому, у тому, що ніколи не перестане боліти: "За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула.
Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті - забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі - се те, Касандро, що по смерті мого тата мама... жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустку на голову... І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає. - Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді..."
У цьому ж році Кобилянська почала працювати над романом "Апостол черні", твором, забороненим в Радянській Україні. Письменниця підтримувала стосунки з митцями Східної України. Радянська влада використала 40-річний ювілей творчості письменниці для того, щоб підкреслити, як вона страждає в умовах капіталістичного життя, яка вона нікому не потрібна. Але ж у 1927 році сорок років з часу написання Кобилянською першого твору широко й урочисто святкувалося в Чернівцях, Коломиї, Львові! Галичина й Буковина шанували її.
Письменниця вітала возз'єднання Східної і Західної України в 1939 році. Хіба могла вона знати, що більшовизм принесе її землякам? У 1940 році тяжкохвору і майже сліпу письменницю прийняли до Спілки радянських письменників. А ось про евакуацію Ольги Кобилянської в роки Другої світової війни ніхто з "турботливих" радянських чиновників і не подумав...
У Чернівці вступили німці. О. Кобилянська для них була радянською письменницею, і її справу було подано на розгляд трибуналу, який ухвалив смертний вирок. Але розстріляти талановиту жінку німці не встигли: 21 березня 1942 року вона померла. Німці заборонили влаштовувати масовий похорон. За труною йшли тільки найближчі.
Творчість Ольги Кобилянської досі належно не поцінована. Лише недавно вийшов друком роман "Апостол черні", і нове покоління українців змогло прочитати цей високопатріотичний твір.
Мало хто знає письменницю як критика, а саме вона дала науковий аналіз повісті О. Маковея "Залісся". Була О. Кобилянська й чудовим перекладачем: з датської переклала "Тут мали б стояти рожі" Н. Якобсена, з німецької - "Серце сина" О. Рунке.
( Із відкритих Інтернет джерел)
Адміністратор блогу
Немає коментарів:
Дописати коментар